Цій невеличкій історії довелося трапитися, коли я була ще зовсім малою дитиною. Тому пам*ятати її я не могла, але, коли родичі збиралися за сімейним столом і згадували, сто разів чула зміст та подробиці, уловлювала емоції почутого.
У дитинстві до нас часто приїзджав дідусь. Мої батьки жили дуже далеко від своїх, тому дідусеві кортіло побачити їхнє життя, подивитися на малу розбишаку – мене, відпочити від бабусі, у кінці-кінців, і він збирав речі та гостинці, щоб завітати до нас. Часто він сидів на старенькому дивані, купленому ще за радянських часів, і читав, читав, читав.
Мій дідусь – мамин батько та закадичний друг батька мого – був дуже розсудливою людиною, яка пречудово знала географію, фізику, хімію, точні науки. Він мав гарну пам*ять. У ньому ще з дитинства був потяг до пізнання нового через розмови із людьми, у яких за плечима був деякий життєвий досвід. Він відрізнявся чимось від своїх ровесників. Навіть у школу пішов у п*ять років, бо потяг до знань був нескінченний.
Ось і зараз. Сидить на дивані, читає якусь книжку. Поруч нього лежить велика та важка ковдра, бо надворі зима, у кімнаті холод. Але він не поспішає вкриватися. Ніколи не мерзне. Взимку по хаті ходить у одній майці, полосатій такій, нібито він приїхав із далекого плавання.
Поруч із ним граюсь я, маленька дворічна дитинка, повзаю та думаю про щось своє, дитяче, яке, якщо порівняти із думками дідуся, буде чимось ніжним і смішним, а дідусь на цьому фоні буде виглядати серйозною, поглибленою у щось своє людиною. І це було правдою. Він настільки захопився книжкою, що забув про моє існування під час читання. Мати пішла на ринок за харчами, тато був на роботі, тому, як виявилося, на деякий час я залишилася зовсім без нагляду. Хоча, може це я доглядала за поглибленим у книжку дідусем, щоб він раптом не розчинився у прострації тієї книги?
Дідусь із серйозним виглядом перегортає сторінку за сторінкою і навіть не дивиться як я поруч нього розклала свої іграшки, лепочу щось собі під ніс… Невже це йому не цікаво?! От жеж ці дорослі, думають, якщо будуть гратися у серйозних, їм хтось повірить? Сміх та й годі!
«А вже й самотньо стало в цій кімнаті. І ковдра поруч заважає чіпати дідуся. Треба її прибрати…
Важка, собака… Дуже важка».
Важче. Ще важче… І ще…
Книга дідуся дійшла вже майже до половини. Сторінка. Ще сторінка.
Раптом чується ключ у дверях.
- Привіт, батьку… Господи, який мороз на вулиці! Усі пальці собі повідморозила! Ну як ви тут без мене?
- Та добре усе. Книга в тебе така цікава, знайшов на полиці.
- Ану дай подивлюся… - підходить мати до дідуся. - Ай, так це ж третій том! Он перший стоїть поруч. Ти як завжди!
- Ну…
- А Катерина де?
Раптом у матері перехопило подих. У кімнаті так тихо, не чутно дитячого лепоту, ні звуку дитячого піаніно, нічого. Зовсім тихо. Така собі хвороблива тиша.
- А я не знаю… Хм… гралася тут зі мною, а де ж вона?
Мати підійшла до кутка кімнати, у якому часто гралась я. Іграшкове піаніно й конструктор. Все. Погляд на диван. Розкидані машинки, кіндери. І тихо. ТИХО! Під столом… Немає. Лише лялька лежить із пописаним папером. І олівці на стулі. На кріслі – дитячі теплі кофтинки. В колясці маленька ковдрочка із візерунками. Це схоже на недавнє перебування живої людини. І раптом – немає. І у шафі, і за шафою. І на кухні немає. Та й двері були закриті усюди. Все лише в кімнаті. Ну де вона, де? Не полізла раптом за мною, коли я йшла? Ні. Точно ні. Гралася ж на дивані. То де? Де? Стан переходить у паніку. А поруч розгублений дідусь риється під диваном, за кріслом.
І все це проходить дуже швидко. Немає. Мати сідає на диван у розпачі, аж раптом… Рухається. Щось під ковдрою.
«Та це ж дитина моя, маленька моя донечка»
- Ну що ти, спав, котику мій? Як же ти нас налякав! – звертається вона до мене. А я, така сонна й червона, що навіть здивування не було, усі відразу зрозуміли що до чого.
А ковдра таки справді важка.
но на самом деле хз. я считаю, что шансы у меня есть, все это поддается развитию и пониманию. тем более, что мне еще 17 лет. но вопрос: хочу ли этого я
