аж тут з кущів вискакує мольфар
із настроєм готично-елєгійним
та маракасом зпиздженим в крамниці сувенірів
тупі туристи:
ти хто?
мольфар:
голова колгоспу.
гасітє, довбойоби, свєт.
Ти знову рахуєш краплі дощу
Якого немає лиш сакральні хмари
Очі оті що завжди наяву
Не мавки лісової чи урбопримари
Хвилюють тебе бентежать єство
Не хочу ні їсти ні спати
Бо вже віднайшов вічне джерело
Де ж ключ від твоєї кімнати
А сонцем гандболять дівчата самі
Ти теж в тому колі ведеш хоровод
Усе змішалося й осад на дні
Замулив свідомість життя безтурботне
Тепер все спокійно думки мовчать
Я сплю навіть їм через раз
Убив віру в себе і Каїна печать
присстала на вічно коханню не час
Тіло судомить болить голова
О цей вогонь пречудово знайомий
Накручуєш себе все більше щодня
Кохання зійде спалах сонця червоний
Небо горить хмари палають також
Вітер видуває усе пусте з голови
Траса бажань і по ній іде бомж
Горіхи-щастя несе та живої води
Яка б воскресила серце камяне
А очі ці перестали б вбивати колись
ти знову рахуєш скільки триватиме це
І потягу кохання кричиш зупинись
призабуте живе у пам"яті, його й воскрешати не треба.
а от чи може пам"ять суперечити смерти -
то цікавий дуже пункт. опріч того пам"ять й сама модифікується із часом - шось вигадуєш собі,
а за кілька років вже й не знаєш напевно - було або ні.
тому пам"ять взагалі, - здатна пречудово змінювати дійсність.
