Коли мі прідем по дорозі,
Коли мі йти не будем в змозі,
Коли енергія вся зсякне,
Коли в наших очах помракне,
Коли тримать не зможуть ноги,
Ми сядем посеред дороги,
На землю сядем, на холодну,
Такі знесилені й голодні.
А навкруги нема нікого,
І крик наш, як слова німого.
Кричу, бо хто почує може,
Да ні, ніхто не допоможе...
У кров протерта наша шкіра,
Обличчя злякані і сірі...
Все ближче голод підступає,
І сильно смерті страх лякає.
Та плівка мозок наш покрила
Ще трохи йти, на нема сили...
Та через рік буду гуляти,
Прийдеться ніч оту згадати.
І гірко в серці я заплачу,
Коли крізь темряву побачу,
Що це є саме та дорога,
Така ж холодна і волога.
Трохи пройду і пошукаю,
А як знайду себе зламаю...
Лежать під дубом, між коріння,
Обгладані кістки мого спасіння. |
