2008-04-01 : Ivan Kulinski : соціальна реклама

йому 33 роки. він купив обтягнутого дермантином офісного стільця. у кімнаті зі стінами корпоративних кольорів. він купив однокімнатку покращеного планування. він купив псевдоспортивну малолітражну тачку. у нього немає собаки, немає дружини, немає вільного часу. у нього навіть рибок немає, така біда. і все було б нормально, якби одного разу, пітніючи на своєму дермантиновому робочому місці, набираючи у пошуковиках «училку ебут ученики», він не забрів на дивний сайт. «постав своє питання богу!» - писало на головній. - що за хуйня? – запитав менеджер. - привіт, придурку! я – менеджер господа бога по роботі з корпоративними клієнтами! одного разу у цьому трахнутому світі ти обов'язково помреш. до цього часу всі негаразди ти списував на збіг обставин, на життя, воно таке, мовляв, життя… все було чітко. сніданок - яєшня. машина, робота, машина, вечірка, дівчата, машина, ліжко. коли щось не складалося, ти думав: «господи, допоможи пережити це!» коли все було добре, їхав на вечірку. коли було самотньо, дрочив на плакат з пенелопою круз. але все-таки ти помреш, менеджере, не зважаючи на медичне страхування і дисконтну картку найбільшого супермаркету. знаєш, чому? твоє життя – черговий найкращий на ринку бренд. яйця для твоєї яєшні вигадані менеджерами. твоя машина вигадана. твоя корпорація вигадана. твій клуб вигаданий. навіть господь, у якого ти не віриш, але справно просиш допомоги, наче у хелп-деск хлопака, теж вигаданий такими самими, як і ти, не кажучи вже про плакат з пенелопою круз. - але ж у мене є депозит… і нерухомість!.. - чуєш, дурнику: господь – вигадка! бренд! найобка! тепер щоразу, розумієш, щоразу, коли ставатиме зле і ти збиратимешся проскавучати своє «господи, допоможи», ти згадуватимеш, що господь – бренд. - і пенелопа круз? - так, придурку. а також місія, цінності і філософія твоєї корпорації. менеджер встає зі свого стільця, підходить до кулера, натискає червону кнопку. вода холодна. оглядається навколо – анікогісінько. монітори нудяться скрінсейверами. він дістає з-під столу пляшку текіли, відкручує їй голову і добряче налягає. смаку нема. але пробирає – ну, хоч щось залишилося. спускається на нульовий поверх, на склад. ніде ні шелесь. навіть охоронців немає. на рогатині турнікету зелена стрілка. він бере тачанку, залазить на неї верхи і гасає складом, немов на самокаті. ніхто не сміється. тиша. тиша. тиша. згодом, дорогою додому, переїжджаючи порожній міст, він роздупляється. робить крутий поворот праворуч і летить на своїй корпоративній тачці, відчуваючи себе богом, пенелопою круз, - смерть – гівно! – кричить він, падаючи в річку, і саме в цей час за його спиною народжуються звуки. народжується місто, у друкарнях якого щохвилини народжується нова пенелопа круз. він обертається – на мосту повно машин. за секунду хвилі розчиняють і міст, і машини, і місто. у розпанахану корпоративну тачку запливає великий старий сом із сумними очима, сом, який їсть усе, що потрапляє на дно. - смерть – не гівно! – каже менеджер сому, але старенький мовчить, лише сумно посміхається у вуса і пускає бульбашки.

Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/13184.html