2009-07-25 : Ivan Kulinski : видиво
[Имя автора было скрыто первые сутки]

за кутнім столом в портовому буфеті, втискаюсь щокою у дошки липкі, доки стегнаста розносчиця свєта лічить мої п'ятаки. я жив у кредит, я продався янголам, там вистачить, сонце? ну певно, що так. ти пригадай, як в гуртязі на янгеля заплітав я у тебе червоні маки. як плаття оце, у яке вросла ти, зіткав із червоних судин своїх, і несли журавлі у далекі карпати у крилах вітри і сніг. я був з багатьма, та лишився з одною любов'ю, солодкою, як війна, коли перед найважливішим боєм присягаєш землі навзнак. а по перемозі - щоденний труд, й щоденна любов, мов пайковий цукор. і страх, що нас все-таки перетруть на муку, яку місять наші руки. й поезія, котра керувала мною, мов самогубця на швидкісній трасі, ставала чумацькою сіллю п'янкою і сивиною на іконостасі. а друг іронічно кидає "посивів", ллючи у заварник морозну гжелку. несуть журавлі із одеси в київ мій крам усіх кольорів веселки. що і кому я не зможу дати, куди утечу від усіх в кінці? коли спрацьовані вщент верстати зупиняться, вірні моїй руці. ти, дівчинко, будеш моєю допоки здатні пливти кораблі. доки зорі будуть знаходити спокій, гаснучи в чорній ріллі. і тиснучи кнопку червону вкотре, промовляючи гірко міцне слівце, виходячи з цеху до нічного порту - радію, що встиг написати про це.

Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/16050.html