2010-11-25 : Ivan Kulinski : життя відчинених дверей

життя відчинених дверей проходячи вулицею, сідаючи у метро, набираючи код на домофоні, відмикаючи замок, вилазячи із таксівки, спускаючись сходинками залізничного вагону, натискаючи кнопку в ліфті, питаючи «хто там» — знаєш: двері, що відчиняються тобі, належать тобі. відчиняючи їх, ти належиш їм, саме це і називають любов’ю, щастям, життям. і що б там за ними не було: чисте травневе небо, вогкий парадняк, гарячий кримський пісок, дешевий лінолеум, ніч, день, минуле, майбутнє, плач, сміх, радість, божевілля, кохання, ненависть, сум, смуток — ти відчиняєш двері, і вони вже інакші, й те, що за ними і перед ними також інакше. мабуть, ти помічаєш, що кожні двері зітхають і поводяться по-своєму. ось із під’їзду виходить хлопець, несучи у руках гіацинтову квітку, схожу на серце, і двері легенько підштовхують його, мовляв, швидше, не спізнись на побачення; ось зі старого будинку із вже чималими деревцями на даху вирушає по бакалію дідусик, і двері за ним зачиняються повільно і обережно; ось із дев’ятиповерхівки вибігає струнка дівчина у блакитному пальтечку, радісна, вона просто-таки вистрибує тротуаром, і двері позаду неї виспівують по-пташиному. знай: всі мої двері завжди відчинено для тебе. лист привіт. сьогодні розгодинилося, десь о третій навіть з’явилося сонце, і кожна голочка на соснах радісно виструнчилася, і троянди під вікном заусміхалися, і я подумав: а що, коли зараз вийти з дому й піти до тебе пішки? скільки часу б це зайняло? чомусь уявилося, як ми зустрічаємось посередині, між двома пунктами, позначеними лише літерами, бо назви в таких речах важать найменше — головне, що ми вийшли із пункту а в пункт b і навпаки, головне — дія, головне — що ми обов’язково зустрінемося. хочеться, як у бітова, почати книгу, яку потрібно буде писати все життя. книгу, яку не можна редагувати, з якої не викинеш жодної сторінки і жодної не додаси, яку ніхто й ніколи повністю не зрозуміє, окрім тебе і мене. приходила страховий агент, намагалася застрахувати моє життя. що вона знає про нього? що в житті варто застрахувати? я запитав, чи страхують вони квіти. здається, вона не зрозуміла. сойкою скрикнула остання електричка. люди, що їдуть у ній, з кожною миттю ближче до твого міста, ніж я. це несправедливо. як цей день минає для тебе?

Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/18427.html