2010-12-06 : олейна : ритм'н'блюз

Ритм'н'блюз "Моя зима" Хто торкається руками до дощу? Хто не з вами? Хто не з нами? Я мовчу Хто купається в рясному туманІ? Хто не каже ані слова і мені? Ти? Ні? Світ – не сцена, він не тло і він живий. Притуляється мені до голови Переливами зливає сум і шал, Щедро радість одділяє, жар і жаль. Хто ти світе? Хто у світі? Хто в мені? Недолугі ці питання і дурні. Але я, коли підступить самота, Зодягаю радо посміхом вуста Й відчуваю: світ вирує і бринить Кожна крапля переповнює й п’янить І невідповідь на всі мої слова Теж змістовна, і прекрасна, і жива. Пошерхла, мов обличчя пращура, похмура, вистигла земля, коханням втомлена й нещастями, озиму душу віддала. Коліна гнулися тополями, хитали вербами вітри, і квіти клали голо й зболено на цвинтар вічної землі. Так сіро плакалось світанками, так люто билася зима, так струнко караулом парковим йшла пам'ять біла і німа. І ні душі, і ні пташиночки, Ні порошиночки навстріч. Лиш сум стояв – немов за гинучим, ще й сон такий був сніговий, що аж завмерлось. Люди знічені, Не знати думи нам земні: «Яке це щастя – відпочити і Прокинутися навесні!» Не віпускай! Так тобі промовляє людина. Не відпускай - ти читаєш в очах і тримаєш. Та чи тобі ці слова? Бо в останні хвилини Бог його знає, до кого вона промовляє? Ти одійди. Дай напитись простОру й спокОю Не метушись, не нагнічуй, не тисни як туга. Все що повинне, повік залишиться живою Силою, спогадом, духом коханого й друга. Болем своїм не затьмарюй хвилини прощання. Сльози? Нехай. Тільки горя не треба й поготів. Смерть – це те саме життя. Як землі обертання З півночі в південь, із заходів – знову до сходів. Тссс, не відпустить... То хай не бентежить незнання тих безупинних і непроминущих відльотів.

Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/18460.html