2011-04-17 : Літ. редактор : Коли ти мене так не любиш…

Коли наші порожні серця знов під ранок наповняться сенсом, ти на вушко шепнеш мені: «Йди до кінця, тільки не озирайся назад, моя сестро». Але я озирнусь ще не раз. Бо така вже лиха в мене вдача. Я боюсь не на жарт, що оманливий час нам наступить на п’яти, а я й не побачу. Що порожні вже наші серця, і ні в чому не знайдено правди. Що добігла давно я до краю-кінця. І немає на мені лиця, і повз мене тече прана… Як же ж тебе не любити, коли ти мене так не любиш?! Як же ж не вити з тобою від горя, якщо я без болю, то вибита з колії. Коли вирвеш із мене струну, ключ скрипковий напишеш на спині, я шепну тобі сумно: «Останню весну і цю повінь останню зустрінемо нині». Ну а поки, як можеш, мовчи. Тільки дихай зі мною, дихай. Тільки вийми той гак, що в моєму плечі, щоби знову у домі твоїм стало тихо. Бо порожні вже наші слова. Наші руки холодні, як мармур. Відпусти мене з богом! Допоки жива не помножу себе на два, не повірю в легку карму… Як же ж тебе не любити, коли ти мене так не любиш?! Як же ж не вити з тобою від горя, якщо я без болю, то вибита з колії.

Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/18844.html