2004-07-28 : iGor : Про відморозків та завтрашній день

Ти зійшла на моєму небосхилі. Ти стала моїм сонцем. Ти зігріла мене і повернула віру в себе. Але замість того щоб іти назустріч, купаючись у твоєму промінні, я знову сховався в тінь. І тільки час від часу визирав, щоб упевнитись, що ти все ще світиш мені. Я дивився на це диво як на константу, яка виникши одного разу, залишається назавжди. Тому, ввібравши трохи тепла, знову відступав назад, у сутінки лісу. Туди, де мені було зручно й звично. Туди, де немає несподіванок. Туди, де не буває змін. Та захопившись цією грою у таємничість, я навіть не помітив як поступово став частиною болота. Того самого болота, від якого ти завжди тікала. Я не помітив як твоє світло почало зникати за горизонтом. Я не відчув як ти почала світити іншим. Тепер сонце зайшло.. Я в розгубленості дивлюся на небо – але там вже немає тебе. Суцільний морок. Тільки зорі заливають моє обличчя примарним світлом надії на завтрашній день. Тільки місяць глумливо дивиться в мої очі. Сонце моє, я благаю – повернись. Я йду до тебе.

Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/3534.html