2007-02-12 : Nonhuman-girl : Тобі на згадку
|
Я завдяки тобі вірші пишу, І завдяки тобі живу на світі. Своє кохання в слові залишу – Ці прокляті й благословенні миті. Можливо ти, посивілий, старий, Через лічені, але довгі роки, Далекий вже для мене та чужий, Побачиш ці слова та втратиш спокій. Або ж собі подумаєш: „Це ж та...” І подивуєшся тим почуттям, що мала. Розтягнеш в посмішці старечії вуста, Які я так давно колись кохала. І серце втомлене, як нове забринить, Читатимеш цю сповідь до світання, Згадаєш все: і, звісно, тую мить, Коли почув фатальне те зізнання. Як відсахнувсь, до іншої спішив, Палкі слова ти не хотів почути. І більше вже ніколи не дзвонив, Та очі довго ще не міг забути... Думки та спогади огорнуть, як туман, На волю вийде все, що поховав, Заниє незліченна кількість ран: „Можливо я також тоді кохав...” ...Ніхто не скаже як було, як буде. О третій ночі сповідь цю пишу. Надію маю – серце не забуде, Йому на згадку слово залишу. | ||||||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/10820.html | ||||||||||||||||||||