2008-10-10 : Ivan Kulinski : фарби
| Якось одна дівчина мене запитала: - Ти увесь час пишеш так, наче художник, який не вміє розводити фарби. Навіть коли твій текст про щось світле, про любов там, все рівно лишається враження, наче ти... у напівтемряві. Чому?
- Дівчинко, - посміхнувся я - знаєш, я ще малюю іноді. Не розводячи фарб. З цього приводу згадалося дещо - історійка про дівчат і фарби, я вам її зараз розкажу, щоб попередити подібні запитання. Знаєте, мені після них ковток до горлянки не лізе. Одна моя знайома... до речі, коли я кажу "одна моя знайома" - це майже завжди означає "одна моя колишня кохана", тобто історія таки справді з життя... Вона теж казала, що я не вмію користуватися фарбами. Власне, це вона вперше озвучила цю думку. Я впевнений, що на цю історію вона теж загаласує: все не так! А ось тут взагалі неправда! - Напиши свою правду - скажу я їй. У світі її бракує, ага. Отже. Була восьма ранку. Я собі дрихнув. Раптом ТРЕНЬТРІНЬТРАНЬ! Господня срань! - схопився я з тепленького ліжка. Прямо з ковдрою на голові пішов відчиняти. Припизжу - думаю - зараз цю сусідку! Я їй блядь дам два рупля! (У ті щасливі часи сусідка-алкоголічка була майже єдиною людиною, що натискала гудзичок мого дверного дзвінка.) Але за дверима виявилася вона - одна моя знайома. - Ніхуясобі! - зпросонку видав я. - Що це таке? - вона гидливо, наче вимазане лайном кошеня, підняла за хвоста одноразовий поліетиленовий пакет з якимись папірцями. Прямо мені в мармизу. - Схоже на кульок з гівняними бамажками - кажу я, відхиляючи писок від дратуючого шелестіння. - Ти ще жартуєш! - Ні, я ще сплю! - Це - трусить пакетом - ТВОЇ ВІРШІ! - О! Круто! Схоже на те, що хтось ними підтирався. - Ти НЕ МОЖЕШ ТАК ПИСАТИ!!! - Ну? - Що ну?! Що ну?! Це ж - знову трусить пакетом, і той за всіма нормативами китайської легкої промисловості рветься - це ж про самогууубство... - розгублено тягне вона. Папірці кружляють навколо нас, вона дивиться на них і починає плакати. - Ну так, про самогубство - тупо кажу я. - Але ж вони про НАААС!.. - О, чорт!! Заходь. - Не хочу! Не хочу! Ти не можеш такого писати! Ми ніколи не помремо, чуєш, ніколи, це ж ми! МИ! МИИИ! - Та я ж не проти. Але ще краще було б не померти, випивши добрячої кавці. Я не буду розводитися про те, як ми розсталися через декілька місяців. Вона кричала мені, що я не людина, а явище. Що я бачу світ лише у чистих кольорах, що так жити не можна. От якби телевізор показував лише незмішані червоний, жовтий і зелений - що це було б? - Не знаю... - сказав я. - Я не дивлюся телевізора. Ми померли. Ті МИ, які кохалися прямо у коридорі серед папірців з віршами про нас - і самогубство. Я продовжував займатися своєю густокольоровою писаниною, згодом видав першу книжку. Її рецензія розвеселила мене на декілька тижнів, і дає надію на краще аж до сьогодні. "Така творчість може бути цікавою лише таким самим придуркам, як ти." Досить багато людей дякують мені за написане - думаю я, згадуючи про одну мою знайому. Це, чорт забирай, має означати, що і я, і світ все ще дурнуваті! Приблизно через рік по тій розмові про фарби я випадково побачив на сайті з боді-арту її фото. Вона хотіла стати моделлю - і стала. Рачки. І на дупі в неї була намальована трикольорова квіточка. Нерозведеними червоним, жовтим і зеленим. | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/14207.html | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||