Іржа. Їсть. Мою. Дитячу. Залізницю.
Мої потяги глипають дірками вікон. З останніх сил. Кліп. Кліп. Не засинаймо!
Туман у моїх потягах. Вже. Туман скрізь.
На моїй залізниці стукіт коліс ніколи не був монотонним. Тепер його ніколи не буде. Ніякого. Маленькими станціями бігають щурі. У крихітних кашкетах з молоточками пищать щуренята. В семафорах куняють сови. Принаймні, я так собі уявляю. Просто мені страшно подумати, що моя дитяча залізниця нікому не потрібна.
Ми прийдемо туди одного ранку, коли сонце завзято запихатиметься у кожний куточок моєї залізниці. Переліземо через огорожу (я перестрибну, а ти заплутаєшся у вістряках довгою спідницею і мені доведеться тебе визволяти). Зі сторожки виповзе сторожка бабуся: - Ах-ви-ж-такі-сякі-он-які! Ну-чого-вас-всіх-сюди-тягне-наче-тут-медом-намазано!
- Що вона охороняє? - запитаю я.
- Сонце... - скажеш ти.
Звичайно, стара скиглитиме, що напруги давно нема, що нічого не працює, але я не повірю. У цій країні немає такого, що не запрацювало б за допомогою фіолетового Грушевського. Або казна-якого кольору Шевченка. Є тільки недостатня кількість Грушевських і Шевченків.
Моя дитяча залізниця оживе - зі скреготом, чавлячи іржу, вдавлюючи гнилі шпали в мою країну, в її смуток, в її байдужість. Пацюки - врізнобіч! Сонце - на семафорних лінзах! Сонце - на колесах! Нашої! Дитячої! Залізниці! Сонце!
І до огорожі збіжаться діти. І батьки будуть недовірливо хитати головами - невже запрацювала?! Доведеться віддати ще декілька фіолетових. Ну й хрін з ними. З Грушевськими і Шевченками. Відчиняй ворота, бабусю!
Я назбираю помаранчевого листя - тримай квитки, малеча! (От коли вона почнеться - помаранчева революція.)
Я проведу тебе на потяг. І піду на станцію "Щасливе" - чекати. І дочекаюся, впіймаю з підніжки в обійми, й ми - наче сто років не бачилися! - будемо довго-довго цілуватися. |
