2008-12-15 : Loffofora : 11 ГОДИН САМОТНОСТІ В 19-ТИ ВАГОНАХ З ЛЮДЬМИ
| Поїзд гнав собі далі...
Разом з картинками за вікном пробігали думки, чи то навіть не думки а якісь внутрішні коливання між серцем та животом. Минав час і я відчував що сонце скоро буде світити для Сінгапурців чи ще для когось. Чому? Чому сонце вміє зігріти всіх? Воно справедливе, воно відверте і ще безжалісне і красиве... Маленькі краплини дощу попадали на бокове скло вагону, тремтіли а потім зливалися до купи, одна в інші... Одні дуже швидко а інші повільно сповзали вниз. Від такого дійства захотілось тихо заплакати... Вони ж так подібні ті краплини на сльози. Вода падає вниз але ж знову повертається до неба. А ми?... Чуєш, а ми? аааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа Я озирнувся навколо, бо вдивляючись в вікно я відчув, що от-от торкнусь його носом. Всі решта не хвилювали мене ані ніц, немов би вони були манекенами, майстерно розкладеними по своїх місцях. Сьогодні таки важко буде заснути, подумав я ...до біса... Повільно відкручуючи флягу з коньяком я поперся в невідомому напрямку. Їх лише два, то так мало для мене... Позаду залишається все... я стою вже в послідньому тамбурі потягу і дивлюся на рухомі постери. Все віддаляється: люди, стовпи, знаки. Безперервна втеча поїзда від станцій так подібна на мою від самого себе, чи то від відчуттів про тебе, що рояться в районі грудної клітки. З кожним вдихом диму вона піднімається і опускається з видихом, викидаючи клуби болі, незрозумілої, дивної якоїсь болі... Але ж йому поталанило більше, як мінімум завтра він побачить знову Шепетівку, Львів, Галич... А нам? я навіть не знаю що лишається нам... "Закрийте двері, ви що хочете випасти"- звернулась пані провідниця. Я подумав що треба пошукати інші, і поглядом відповів їй. І їй того по-моєму було достатньо... Навіщо мені то?.. як то сталось?.. це що такий жарт Господа?.. крутилося в голові по дорозі назад... Чи ти вже зовсім здурів?... Але ж ігнорувати то було неможливо. Я хотів щоб час летів скоріше, ще скоріше. А там мені так хотілося розтягнути його надовго, випасти з реальності, роздягнутись, дивитись в очі, померти і народитись заново. Все-таки, незбагненна людська душа... | ||||||||||||||||||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/14643.html | ||||||||||||||||||||||||||||||||