2009-03-17 : Loffofora : Мрія Ерлана
| Я повертався з репетиції. На вулиці було якось мокро, але посеред вогнів міста, перехожих і залишків природи на асфальті, з навушниками в вухах, відчуття були якісь, навіть, приємні і доволі комфортні.
Я спустився в перехід, щоб перейти дорогу і відкрив рота від подиву. Все навкруги завмерло. Продавець дисків дивився на свою руку в якій він тримав плеєр. Бабця кидала третє яблуко в кульок дівчини в високих кедах. Воно зависло в повітрі. Я спробував взяти його, але воно було статичним і забрати чи відірвати його з повітря не видавалося можливим. Тітонька з ларька протягувала пляшку пива «братушаньчику». Лівою рукою він вже приготувався її взяти, а в правій була запальничка, щоб одразу ж її і відкрити, і напевне, не зволікаючи, зробити перший жадібний ковток. Дядько – продавець квітів, сидів на маленькому рибальському стільчику. В його обличчі я помітив сум. А от у бабці з сигаретами лице випромінювало безтурботність. Декілька людей, що вийшли з метро, завмерли роблячи крок. То так кумедно виглядало, що я підійшов їх роздивитись ближче. Які все-таки красиві люди! Різні, але такі красиві. Цікаві. Жінка років сорока з набитими торбами певно кудись спішила. В її русі і погляді читалась жага до чогось. Того чого в переході не було. Можливо, їй ще треба було купити молоко і хліб. А от дівуля з округлими формами і зовсім нікуди не спішила і до того як вона застигла, певно, повільно плила як богиня, вимальовуючи своєю попою візерунки в чужих очах. Ззаду неї таких пар очей було аж троє. Пацан років сімнадцяти, мужчина в шкіряній куртці з портфелем і жіночка. Ну хлопці то зрозуміло, але чого погляд тітки був туди спрямований? Я закурив цигарку, щоб перевірити чи я не сплю. Чи може то я вже вмер давно, але просто не можу згадати коли і як це сталося? Нічого не змінилось, нормально курилось як завжди – смачно. Оце аудиторія, афігеть. Оце публіка - просто бомба. Я розчохлив гітару, присів припершись спиною до стіни і подумав, що в такій тиші можна зіграти мою улюблену. То була мелодія сліпого лютниста з шістнадцятого століття, яку пізніше поставили на гітару. Звали його, здається, Ерлан. Ірландець назвав свою композицію «Мрія Ерлана». Напевне, йому сподобалось те, що він створив, раз так іменував. Я взяв першу тріоль і відчув, що щось різко змінилося. Відвівши очі від гітарного грифу, підняв голову. О! Боже, всі рухалися і займались звичними своїми справами. Пацанчик взяв пиво і хутко, відкривши пляшку запальничкою, пішов далі. Третє яблуко впало в кульок дівчини в смішній кепці. Я почав грати дзвінкіше, але так і не був поміченим. Я заволав, що є духу - нуль на масу. «Оце безбожники, кляті маріонетки і жидо-масони, цинічні виблюдки і обмежена шпана. Ну окей, добре…», - подумав я. Пальці перестали грати а руки зачохлили гітару. Ще деякий час всі продовжували свій броунівський рух а потім завмерли як і раніше. - Ну, зараз я вам утну, музей воскових особистостей, вашу маму. Підійшовши до продавця не якісних дисків (я прийнято казати - піратських), я думав взяти один з тих дисків і траснути його по носі, але передумав, замітивши в його долоні здачу - двадцять п’ять гривень. Майнула думка: «може забрати в нього краще ці гроші. Це буде як податок на творчість. А що? А що?» Але я передумав, взяв ручку у нього з кишені на серці, блокнот з якимись писульками і написав: «Чувак, от я тут сиджу напроти тебе і граю. Можеш звернути на мене увагу?» Поклавши записку йому в руку, я знову ж таки дістав весло і почав грати. І знову ніхто не звертав на мене, бодай секундної, уваги. Я дивився на нього - він віддав покупцеві здачу і почав читати записку з здивованим виразом обличчя. -Ну… Що не зрозумілого там такого? - Зараз я вам покажу, скоти. Злий, я перестав топити пальці в струнах, зачохлив гітару і став чекати коли всі закам’яніють. Нічого не відбувалось, дивно. - Чому світ не зупиняється? Давай, оп…оп. - Та ну вас… З інструментом за плечами, ноги понесли мене по переходу, повернули направо на сходинки і винесли тіло з другої сторони дороги. «Раз на раз не приходиться»,- зробив висновок мій умовивід. Бзииии… бзиии… бзиии… бзиии… бзиии… Десь зверху доносився далекий, але доволі знайомий голос: «А в мене далі рушниці нема, телевізора нема, води далі нема і знов там хтось співає, шо буде війна. Як вдягнути труси, то не так зимно вже, тільки от щось світло чисте до сих пір не в мені… слухай, вони мене вже з тою війною дістали, пішли на пиво...пішли» (с) МП Я підняв голову, встав, підійшов до компа і підкрутив волюм… | ||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/15194.html | ||||||||||||||||