Присвячую м.Душанбе
Люди занадто покладаються на недосконалість пам’яті. У свої сімдесят з лишком я до найменшої дрібнички переповняюся тим, чим для мене була війна.
…Тоді мати годувала мій дев’ятий рік. Їй це давалося нелегко. Ми жили удвох. Ми жили далеко. Таджикистан. Мати втекла туди у тридцять третьому, вважаючи, що, не знайшовши харчів, зможе їсти принаймні будяки, які катарактою мучать очі таджикських піль цілий рік, бо де й дівається в тій Азії зима. На пропускному пункті, чи там при перевірці пашпортів вона простягла банкноту (відтоді вже розмінну) власної честі. В тридцять четвертому я вперше відкрила очі, і одразу зрозуміла, що буду для матері нічим іншим як відірваним корінцем квитка. В Таджикистан, в місце, де є їжа.
Ми жили у зросійщеному бараці в кишлаку , який губився попід Душанбе. Правовірні дружини, які мастили волосся олією перед близькістю із чоловіками (кожен із яких у свою чергу чи воював з Басмачем , чи був його додар ) посміхалися нам самими очами. В сорок першому році в місяць Рамадан кожна з них у сні ставала гурією і вдовольняла душі правовірних, через це всі їхні чоловіки лишилися вдома.
В сорок третьому почався голод. Із зросійщених бараків комсомольці виносили останнє, таджики ж продовжувала їсти свій ширчай та шавлю , їх не чіпали. Моя мати дозволила собі здуріти. За її наказом я цілісінькими днями стояла в черзі на хліб, навіть коли не було картки. Потім карток дійсно не стало. Мати сказала, що то певно її доля вмерти від голоду і лягла на ліжко, коли її звідти забрали, в мене вже пух живіт. Я лягла на її місце.
У пусту сусідську кімнату зросійщеного бараку прийшов молодий парубок, який теж вочевидь вмирав, але не від голоду. (Отримавши колись згодом медичну освіту, я зрозуміла: він страждав на рак легенів.)
Почувши дитячий плач, він заглянув до моєї кімнати і лишився. Трохи лавашу поділив на двох. Давав дуже по малу, немов вижимав білизну над висхлою рікою. Від того я ще більше скиглила, але текла між потрісканих берегів. Згодом у нього почалися метастази. В один із моментів полегшення, на другий день після того, як ми доїли лаваш, розмочивши дощовою водою, він, відвернувшись до стіни довго вовтузився, потім швидко притяг мене до себе, наказав закрити очі і влив до рота щось гірке й тепле. Другий раз я не закривала очей. Так тривало кожен другий день упродовж тижня. Потім він помер, і я знала, що випила ті кілька тижнів, які йому ще судилося жити бодай із страшним болем, ту різницю між смертю від саркоми й смертю від голодного виснаження. Ще трійко днів після його смерті я не мала надії, а потім сусіди дали борошно, половину від того, що перепало за моєю дитячою карткою. Борошно я мішала із землею і їла. Не знала тоді, хто такий Бог. А коли б знала – кляла.
Колись потому я виросла. Отримала медичну освіту, щоб відшкодувати іншим часовий лаг між двома смертями, породжений кількома дитячими ковтками. Не мала нічого із чоловіками, бо не могла порушити простий інстинкт й паскудити там, де їла. Одружилася із літнім Кимсь. Він догорів, зробивши мені дитину, а я єдиний раз простягла банкноту честі за шанс на посередність. Люди дивувалися його чоловічій силі: молода красуня-дружина не гуляє, коли йому під шістдесят, а він дивувався моїй відданості, яку нині називають фригідністю.
Нині мені сімдесят три. Мої дочка живе у Франції. Я докладаю всіх зусиль, щоб не отримати візи. Бо найбільше боюся двох речей: викинути від її прекрасних круасанів та еклерів та натякнути, що вона є для мене відірваним корінцем квитка. Квитка в Таджикистан, де є їжа, але н-е-м-а-є задоволення.
Я дуже схожа на матір. Я дозволила б собі здуріти, почнись війна удруге.
|
