2011-05-24 : Ivan Kulinski : резюме
| у холі благодійної організації висів здоровенний годинник,
витворений із неонових трубок, — просто тобі вивіска бару, ото була б хороша назва, — подумалось йому, — щохвилини інша. він поставив підпис у книзі відвідувань, і охоронець змахнув рукою, буденно, як чарівник: ліфт — там. у ліфті нічим не пахло. поверх містив декілька велетенських акваріумів, в яких, мов соми, повільно й флегматично ворушилися клерки, іноді підпливаючи по нову порцію гранульованого корму до кавового автомату або без особливого інтересу посмикуючи гачки факсів. – буль, — сказав він дівчині на рецепції. – пробачте? – ні. мені потрібна олександра. – проходьте, — махнула вона в бік акваріумів. – заповніть анкету, будь ласка, — олександра подала йому готовий бланк із корпоративною символікою. – для чого? у пакеті документів є резюме. – для звітності. – за використаний папір? – ага. «ваш вік» двадцять, чорт, — завагався він, — сім. «сімейний стан» невдало. «найважливіші, на вашу думку, місця вашої роботи» збиральник покинутих візочків у супермаркеті, матрос катера для прогулянок. «ваші хобі» збирання кришечок від уманського жигулівського. «яким ви бачите гармонійне суспільство» (ох ти ж бля) не бачу. чорт, — подумав він, — чому вона так на мене витріщається? невже я щось бурмотів? він опустив очі, щоб подивитися на її ноги. стіл був суцільний. можливо, щоб приховувати хвіст. тоді він подивився у вікно. на протилежному боці вулиці стояв смітник, якось недоречно пофарбований у блакитний колір. у смітнику зацікавлено, ґрунтовно розглядаючи кожний віднайдений непотріб, копирсався бомж. він явно не вірив у благодійність. і був правий. – скажіть, де я вас могла бачити? — запитала олександра. – у пивничці за рогом? – мені здається, на виставці у центрі сучасного мистецтва. ви художник? – ні. хоча в дитинстві любив малювати дятлів. вони в мене добре виходили. – саме дятлів? чому? – вони гарні. – чічкан заробив купу грошей на малюванні мавп. – знаю. за власні портрети завжди платять найкраще. він вийшов через скляні двері-вертушку, вкотре вилаявши їхнього винахідника. бомж відірвався від свого дивовижного кольору неба смітника: – братішка, дай рубчик. він дав бомжу червонець. менших не було. дістав голуазину, запалив, пошукав поглядом вікно, через яке щойно дивився на вулицю. з вікна за ним спостерігала олександра. можливо, вони з цим посмітюхою в долі, — подумав він. – ого, да ти щедрий! — якось роздратовано сказав бомж, — дай сігарєтку. – хуй, загорнутий в газетку. повз них прогуркотів трамвай. за ним, хекаючи, біг брудний кошлатий пес. він провів їх очима, ні про що не думаючи, і пішов у інший бік. сонце, увесь час тримаючись трохи попереду, виблискувало на обох рейках. | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/18949.html | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||