2006-04-21 : Куница : Найширше горе
| Він дивився очима нетямущого!
Не зараз. Не тут. Не він. Не зі мною. Спитати ЩО? Зрозуміло й без питань... - горе. Дещо неймовірне, страхітливе,незвичайне, що закрило вмить ті очі, що завжди горіли, наче саме сонце палало в них. Щоки впали, він зблід увесь й обличчя стало схоже на місяць. Блідий, стомленний, загубленний, мертвий. Раптом він накинувся на мене, неначе неприручений звір, а обійняв так, що я ледве встигла перехопити краплину повітря, що ніби тікала від мене. - Мені потрібна чиясь присутність, аби я дурного не зробив... - Я зрозуміла... Ми не друзі. Але якось воно так склалося, що зараз ми найближчі один одному. Неначе одні у всьому світі. Неначе з однією кровю у жилах, з одним на двох повітрям у легенях, неначе з однієї душі сплетені. Я так сильно відчувала його біль, його образу, так само, якбіи я тримала їх у руках. Але що? Що могло його так понівичити? Знищити блиск отих граючих зі світлом очей. Здавити йому груди й не нускати туди повітря. Як таке можливо?! Ми сиділи в обіймах коротку вічність. Не друзі, не вороги, не коханці. Просто дві душі, що натрапили зненацька одне на одного в потрібну мить. Душа, що лікує і та, що намагається вхопитися за реальність. - То, що сталося? - тільки й змогла вимовити я нервовими вустами. - Мене більше не кохають - відповів він, і з його очей потекло море. | ||||||||
КОММЕНТАРИИ
| ||||||||
Оригинал текста - http://teplovoz.com/creo/8190.html | ||||||||